Мій анонімний друг прислав мені посилання, з розповіддю про фільм "Не горюй" (якщо вже я публікувала уривок з книги Данелія "Тостуемий п'є до дна" - знову Данелія) - чудові спогади. Пропоную вашій увазі - отримаєте задоволення.

джерело http://bakino.at.ua

... Про «Не горюй!» Багато писали, але жоден критик так і не сформулював, про що фільм.
(Г. Данелія, «Безквитковий пасажир»)

Про що цей фільм? Ну як же! Про кохання. Про ридаючій грузинської любові до милому ідіотства життя.
Пам'ятаю, як дивилася його в перший раз. Дивилася в нашому «сімейному» кінотеатрі - в незабутньої нашої «Ракету», схожою на стародавню коробочку з-під духів.
Були фільми, для яких особливо підходив цей світло-бірюзовий зальчик. Камерні, душевні, зворушливі. Без претензій на грандіозність.
Ось і «Не горюй!» Виявився якраз таким. Була я там зі своїми красунями-подругами. І пішли ми не на режисера Данелія (здається, ми навіть не подивилися, що написано на афіші), а просто треба було сховатися десь від негоди, від незатишного листопада. Ноги замерзли, а додому йти не хотілося.
І раптом, з перших же кадрів - такий подарунок! Саме те, що потрібно!
Та-а-а, та-а-а, та-а-а,
Ва-та-та я-та-а-а!
Пам'ятаю, як я прісползла з сидіння і заскиглила. Від того, що угрів. Від блаженства. Від подяки.
Коли я почала плакати? По-моєму, дуже скоро. У всякому разі, задовго до того, як з'явилися «об'єктивні» причини для сліз.
Скільки разів я ходила потім на цей фільм? З татом. З сестрою. Всією сім'єю - а іноді ще й з гостями - дивилися по телевізору.
Зараз ввижається картинка ... Такого, звичайно ж, ніколи не було. Темний зал, і в ньому цілий ряд, від проходу до проходу, займають мої улюблені люди. Рідні, друзі.
Ось фільм закінчився. Ми піднімаємося, ховаючи один від одного розчулені обличчя. Починаємо заорювати шарфи, застібати пальто. Виходимо на вулицю, все разом. Огинаємо кут. Ще один. І опиняємося на маленькій вуличці. Чи не схожою на ті, що були в фільмі, але такий же щемливо живий і затишною. І ось ми йдемо і співаємо. Не соромлячись - соромитися нема кого, навколо ні душі.
Одного разу російський генерал
вздовж по Кавказу проїжджав
і грузинську він пісню
по-мінгрелськи наспівував:
«Та-а-а, та-а-а, та-а-а,
Ва-та-та я-та-а-а! .. »
А ось це вже справді було: дійсно ходили по цій вулиці і співали. Причому не раз. Найчастіше в три голоси - сестра, тато і я. Але бувало і в п'ять, і в сім.
Дивну властивість цієї мелодії: коли з нами, траплялося, співали люди, абсолютно позбавлені музичного слуху, вони нічого не псували, несподівано спритно убудовувалися в ансамбль. Навіть якщо бубонили одну і ту ж ноту - як аптекар Савле на своїй скрипці.
І тільки зараз я зрозуміла, що не було іншого мелодії, яку ми наважилися б співати ось так, хором, на вулиці. А цю було чомусь можна.
Про улюбленому фільмі хочеться написати щось несподіване, тонке ... І не виходить. Опускаються руки. Що ж, справа зрозуміла, тисячу разів сформульоване: коли любиш - не думаєш, за які переваги, за які заслуги. Любиш - і все тут!
Через пару років після появи фільму мій захоплений інтерес до нього був додатково підігрівається новою інформацією. Я дізналася, що фільм поставлений за романом Клода Тилье. Навіть не так: мені сказали, що «Мій дядько Бенжамен» - французька п'єса початку 20-го століття. Я все збиралася зайти в бібліотеку, взяти книгу і порівняти з фільмом - але руки не доходили. Тоді я вигадала власний варіант п'єси. Це було зворотну дію: спираючись на те, що зробили Габріадзе і Данелія, я зважувала, як воно було у французькому оригіналі. Що занадто вже французьке авторам фільму довелося прибрати. Що яскраво-грузинське - додати.
Я любила Францію, я любила Грузію. Мені здавалося, що вони схожі - французька і грузинська провінції того часу. Ось і музика Канчелі - тема міста - підтверджувала це. Зворушливий середньоєвропейський вальс.
Схоже мав проявлятися і європейський столичний шарм: Бенжамен-грузинський привіз його з Петербурга, Бенжамен-французький - з Парижа. З якогось міста поменше (Кутаїсі, Шартра) грамотна Мері привезла свої глибокі пізнання про «двигуні внутрішнього згоряння». Всі деталі доречні і там, і там. Єдиний в містечку автомобіль. Спортивний костюм бідолахи Алекса (Пам'ятаєте? «Ми тільки переодягнемо спортивні костюми» ...) Залізниця. Софіко у Тилье, звичайно ж, Софі, Леван був Леоном, а Бенжаменом Глонти навіть прізвище залишили - тільки перенесли наголос з другого складу на перший.
Загалом, історія моєї «реставрації» нагадує знаменитий випадок з «Вечірнім дзвоном». (Вірш Томаса Мура вільно переклав з англійської Іван Козлов, а потім вірш Козлова перевели на англійську, щоб співати популярний романс Аляб'єва).

Згодом я дізналася, що «Мій дядько Бенжамен» - роман, а не п'єса. Що в київських бібліотеках російського перекладу немає. Що з'явився роман в 1843 році, а дія в ньому відбувається взагалі в 18-м столітті.
Так що, на жаль, ніяких поїздів, ніяких автомобильчиков ...
І я знову почала гадати. Що ж там могло бути замість автомобильчиков? Якась новомодна карета? Кінь особливої ​​породи?
У всякому разі, стало ясно, що автори фільму від оригінального тексту пішли дуже і дуже далеко. Скажімо так: взяли картину Фрагонара і переписали її в стилі Піросмані.
Ну, не зовсім Піросмані ... Все-таки образам Піросмані властива якась наївна серйозність, затуманеним смягчённость. Іконописна узагальненість, чи що. А персонажі фільму вишукано іронічні і до межі гротескні.
Кожен вигляд, кожен характер настільки точний, настільки неповторний! Таке відчуття, що всі актори народилися і роками росли, худнули, товстіли, лисіли, старіли - спеціально для участі в цьому фільмі.
Ні, навіть не так. Дивлюся цей фільм - і здається, що Кікабідзе, Вертинську, Чіаурелі - і кожного, хто хоч на кілька секунд з'явився на екрані! - Данелія створив власними руками. Вертинську - з порцеляни, Кікабідзе - з не надто твердого дерева. Кого-то - з гуми, кого-то - з гіпсу, кого-то - з мармуру. А Серго Закариадзе, наприклад - з товстого ворсистого повсті.
Забуваєш якось про те, що вони вже десь були, десь грали раніше.
Я завжди особливо виділяла режисерів, які милуються своїми акторами. Ніби навіть не для глядачів, а просто для себе, для власної радості - повертають їх так і сяк, висвітлюють, як щось дорогоцінне, «обціловувала» камерою. Але тільки з кінофільмом «Не горюй» у мене пов'язана якась дивна ілюзія.
Сидять двоє: Габріадзе і Данелія - ​​серед стружок, серед обрізків ... Ставлять шарнірчікі в ручки, в ніжки - як тато Карло і подав ідею Джузеппе. А потім, нарешті, випускають - чи то в життя, то чи на сцену. У таку ж чарівну, таку ж лялькову Грузію, з ляльковими волами, з ляльковими горами. І навіть з шарманкою, під яку танцюють ляльки тата Карло.
І ось я думаю: чи не з цього чи фільму почалося захоплення Габріадзе ляльками? А, може, він ще до фільму мріяв про ляльковому театрі? Може бути, це була перша проба?
Так і бачиться: екран, над ним два ляльковода з ниточками. А внизу луг. Під лялькову музику (це навіть не шарманка, а скоріше, музична шкатулка) котиться бричка. Зупиняється. З неї вибираються ошатні Бенжамен і Софіко ...
І так далі, і так далі ...
Над екраном - два величезних особи. Те посміхаються, то супляться. Спритно рухаються розчепірені пальці. Ляльки внизу ходять, розмовляють, плачуть. І по волі авторів грають ... ляльок. Дуже точно, блискуче грають.
Цілком допускаю, що не було такою вже прямий, усвідомленої ідеї: «А зробимо-ка ми фільм ніби як ляльковий!» Просто заданий був особливий ритм, особливий стиль.
Виглядало все приблизно так. Ось художник придумує декорації, придумує костюми. Ні, щось не те! Будинок повинен бути зовсім кривої! Вуса - більше! Ще більше! Спідниця - довше! Рукав - коротше! А шарманщика куди посадимо? Давайте на дерево!
Або ось Данелія мучить, мучить Гію Канчелі, змушує переписувати музику. І, нарешті, виходить те, що потрібно. І під цей ляльковий вальс починають рухатися і говорити актори.
Зверніть увагу на міміку: у кожного персонажа є кілька особливих, виразних гримас. Дуже точних, дуже привабливих. (Пам'ятаєте посмішку Кікабідзе, його веселі нерівні зуби?) І ми радіємо цим гримас. Ось так само вражають, захоплюють нас в «Незвичайному концерті» Образцова кривляння конферансьє Едуарда Апломбова або акомпаніатора В.В.Терпелівих.
Прослідкуйте уважно, як рухаються герої фільму. Хіба немає в їх рухах лялькової підкреслено кожного жесту? Повернемося до чарівної Софіко. Ось вона йде по лузі. Побачила метелика, нагнулася до неї ... Локотки, коліна, плечі, тоненький зойк ... Ну? Невже ви не бачите, як поблискують вертикальні ниточки, що йдуть за верхній край екрану?
Або простежте за ногами, за поставою солдатика-Леонова. За Сандро, який сидить на своїй гілочці і судорожно крутить ручку шарманки. (У нього, бідолахи, закінчується завод і від втоми розладналися всередині все гвинтики і коліщатка). А в великому м'якому тілі Закариадзе - хіба не захована величезна спритна рука творця-ляльковода? І уся галаслива, недолуга святковість фільм - не перегукується хіба з виступом циганського хору заполярній філармонії з того ж «Незвичайного концерту»?
Мені хотілося б написати про кожного актора. Як я їх всіх люблю в цьому фільмі! Всіх до одного. Чого вартий лялечка-Вертинська в цих своїх панталончиках! Як на мене, вона ніде не була миліша і обаятельнее. А Закариадзе? Так, він грав і більш серйозні, трагічні ролі. Але де він був краще? А Шенгелая? А ...
Ловлю себе на тому, що мені хотілося б кожного з них поставити на долоню, посувати їх ручки, повертати їх головки, погладити.
Люди, знайомі зі мною, напевно, думають зараз: «Ну, звичайно! Вона сама - лялькар. Ось і тягне в свій бік, фантазує. Нічого такого автори фільму не мали на увазі. А якщо і є щось лялькове - так, дійсно є - то це випадковість. Просто стилістика така ».
«Стилістика» ... Не буває вона «випадкової», не буває «простий». А тим, хто не згоден, задаю питання: навіщо нам показують кілька разів танцюючу ляльку на музичному ящику в княжому палаці? Може, це ключик, ключик до всього фільму?
Ось ми - бідні, дурні, безглузді ляльки - крутиться під дзвіночки, проживаємо, як вміємо, свою дурну життя. Чиїсь руки водять нас на зволікання, смикають за мотузки. А ми не розуміємо, куди і навіщо нас ведуть. І чим попало заповнюємо простір життя. Напиваємося, філософствуємо, співаємо. Навіщо напиваємося? А так ... Це у нас така форма любові. Це ми святкуємо - то, що дихаємо одним повітрям, що поки ще все ми поруч, все разом, що якимось дивом зводимо кінці з кінцями. І сам факт нашого існування, нашого злиття в відчайдушних безглуздих витівки, в що об'єднує нас співі - це ... як би точніше висловити ... чиста субстанція щастя.
Іграшкова щастя. Іграшкова пияцтво. Іграшкова лікування. Іграшкова любов. Лялечки танцюють, лялечки співають. А потім - як же це, Господи ?! - по-справжньому вболівають, по-справжньому страждають, по-справжньому вмирають. Ніби зістрибує з острівця лялькового щастя в океан справжніми порожнечі. Порожнечі, в якій на наших очах розчиняється Леван. Ось тобі і «аутомóбіле, маленький паровоз», ось тобі і «панталончики» ...
Недарма свою невигадливу пісеньку про гімназистці катеринщик співає плакали голосом. Втім ... Може, ридання його доречні? Може, пісня якраз про те, що гімназистка отруїлася від нещасливого кохання? Адже грузинського ми не знаємо. Тобто трохи знаємо. Для цього фільму - майже вистачає.

Багато вже говорено про феноменальну суміші російського і грузинського мови. Я сказала б навіть, що це особливий, третю мову, самостійне явище.
Ну от уявіть собі, що в цьому фільмі актори говорять чистою російською мовою ... Без акценту, без характерних інтонацій. Хіба фільм не втратив би половину своєї чарівності? Впевнена, що перекладений на грузинський, він втратив би стільки ж. У чому тут справа? Якось приголомшливо добре виходить: вибухова грузинська пружність, дзвінка енергія - надзвичайно чарівно втручається в російську мову! (З українським, наприклад, нічого такого не виходить. Чому - не знаю).
Не уявляю собі, щоб де-небудь ще, крім Росії-Грузії, знімалися фільми, в яких всі герої говорять з сильним акцентом.
Ця мовна суміш - крім того, що просто дуже приємна для «російськомовного» вуха, - створює у глядача забавну ілюзію, ніби він розуміє по-грузинськи. Ти відчуваєш себе «своїм».
Для фільму «Не горюй!» З його гротескної ляльковий така мова особливо доречна. Вона двічі приваблива. (Згадалася раптом мова персонажів фільму «Новий Гулівер» - цей додатковий натиск, майже акцент).
Вона ж, ця сама кукольность, краде, з'їдає, звертає собі на користь навіть недоліки фільму, про які іноді м'яко згадують критики. Необов'язковість деяких епізодів - з Леоновим, наприклад. Мені самій здається, що сцена на вокзалі трохи зім'ята. Злегка випадає вся лінія конфлікту Бенжамена з князем.
Ну добре. І то - не обов'язково, і то - не обов'язково. А що, скажіть, в цьому фільмі взагалі обов'язково? Що взагалі обов'язково в нашій лялькової життя? Хіба сама вона, життя - не ланцюжок випадковостей, часто не пов'язаних один з одним?
Ось і фільм «Не горюй!» Весь складається з них, з епізодів цих. Причому один кращий за інший. Сюжет? Ну да, є сюжет. Бідного молодого доктора вирішили одружити на багатій дівчині. В результаті багатодітна сім'я поповнилася ще одним компьютера - дитиною. Швидше за все, саме від його імені і написаний роман «Мій дядько Бенжамен».
Що ще об'єднує їх, ці чудові епізоди, що пронизує? Музика. Смуток. Зміна пір року. Весну змінює літо, літо змінює осінь.
Я могла б писати про кожному епізоді цього фільму. Але улюблений мій епізод - це все-таки прощальний обід Левана.
Осінь за вікном. Несуть труни - червоний і чорний. Стара запитує, який з них більше подобається Левана. «Чорний», - відповідає Леван. І це слово сказано так ... Хтось говорив би кілька годин - і не сказав би більше. «А з червоним що робити?» - запитує баба. Чи не піддамся спокусі - не стану переказувати всю сцену, кожну репліку. Суцільні перлини ... Словами тут нічого не передаси. Як описати зривається голос Левана? Він намагається щось заспівати. Не виходить. Бенжамен підхоплює. Після щойно Лігши тарарамі весільна пісня про наречену звучить майже церковно. Леван йде до вікна. Біла завіска - нагадування про фату, яка не знадобилася. Про що плаче старий? Про дочки? Про те, що страшно йти з цього світу? Про те, що пісня така красива і так гарні гори? Про те, що двоє хлопчиків несуть глечик з вином, якого йому вже не пити?
Я теж завжди плакала, коли з'являлися ці два хлопчика. Кожен раз здавалося, що і я там стояла, справді стояла колись, в порожньому саду з опалим листям.

Георгій Данелія і Резо Габріадзе

А ось французький фільм по тому ж роману Клода Тилье. Відчуйте, так би мовити, різницю.
http://vk.com/video_ext.php?oid=-2677284&id=161777680&hash=894e5e30fd4bfbb9&hd=1
Інна Лісова.